Хоча пройшло лише століття, тепер пересічні львів’яни й не згадають (і навіть не вгадають), хто такі фордансерки. Про них – частину таємної львівської романтики – оповідають туристам екскурсоводи, а зі щоденного вжитку слово “фордансерка” вже вийшло.
Хто ж вони такі, ці таємничі львівські панянки, дізнаємося завдяки відомому історику Ігореві Лилю:
“Лише сто років тому львівські фордансерки вважались одними з найкращих у Центрально-Східній Європі. Ну, може, лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала, як чудовий сон. Сон, у якого завжди було різне закінчення.
Інколи дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання у найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література.
Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостями чи партнерами майбутнього чоловіка на будь-яку тему. Ідеальна дружина та коханка.
Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь-яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій і танцювальних клубів.
Сотні панів з усієї Європи з’їжджались до Львова, щоб провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду.
Не одна фордансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. Власне за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років розумна фордансерка сама могла перетворитись на заможну жінку.
А тоді вистачало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи у столичному Відні, де вони легко перетворювались на вірних дружин і матерів із добропорядних сімей.
А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з-під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф”.
Проілюстровано роботами французького салонного живописця Жана Беро (Jean Béraud).
Джерело
