Ну чого він мене не бив, мені б не було так важко! Чого він мене не бив? Не хочу без нього жити, молилася щодня, щоб я померла перша, та прогнівила Бога і він забрав його!
Кожного дня він вставав перший і робив мені каву. Вже 20 днів я прокидаюся, а горнятка з кавою нема. Я так кричала на цвинтарі, що ксьондз не міг правити. Ми разом прожили 80 років…
– Як пройти в Горсовєт? Мені виписали премію на 100 років, а де забрати, не знаю, – звернулася до мене на вулиці ця бабця.
– Вам 100 років?
– Так.
– 100 РОКІВ?!!!
– Так. І 20 днів тому помер мій чоловік. Не знаю, для чого мені жити. І як жити. Ми 80 років були разом. Ну чого він мене не бив? Чому він був такий добрий і так любив мене, що я не можу без нього?
Ось така розмова відбулася між мною та пані Оленою, поки я її вела в Пункт звернень громадян на пл. Ринок.
Я її питала про війну, її роботу в госпіталі по костьолі, про радянські репресії, про дітей, внуків та правнуків.
Та вона ні про кого, окрім свого покійного чоловіка, не хотіла говорити. Про свою любов до нього і про те, як він її любив.
Світлий розум, пам’ять, відмінний слух.
100 років жити на світі. 80 років разом. І 20 днів без нього.
Я плакала як дурна посеред пл. Ринок.
Від чого?
Співчуття, захоплення, здивування? Ні.
Я плачу від заздрості.
ЗАЗДРОСТІ до сторічної бабці…
Дай Бог кожному з нас таку ЛЮБОВ, такого ЧОЛОВІКА і 80 років разом.
P.S Усіх, хто знає цю стареньку жінку, просять відгукнутися. Про неї хочуть зняти сюжет. Є люди, які хочуть допомогти їй фінансово. Бабусю, відгукніться!
Людмила Калабуха, Форпост
