Найкращі поети – про найкраще місто – Львів. Про те, що не передасть фотографія, розкаже поезія.
Юрій Андрухович. Опівнічний політ з Високого Замку
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці
Станція “Підзамче”, початок ХХ ст
Богдан-Ігор Антонич. Ніч на площі Юра
Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих, сірих мурах.
Місяць – таємничий перстень
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи може
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо до землі прилипле.
Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест, неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.
Площа святого Юра. 1943
Ростислав Братунь. Вогні Львова
Сьогодні в нас побачення зі Львовом;
Вдягнем святковий одяг і підем.
Хай вулиці своє нам скажуть слово,
Нехай нас вечір містом поведе.
Послухаєм, про що шепочуть клени,
Про що шумить в задумі Стрийський парк.
Можливо, що про тебе і про мене
Свою він пісню нам приносить в дар.
Приспів:
Чи знаєте ви тихі львівські вечори?
Чи з милою їх зустрічали,
У сяєві зорі вечірньої пори
Знайоме місто знову відкривали?
До нас історія підійде поруч,
Довірливо прихилить стрімкість веж.
І, як в легенду, ти на Княжу гору
Своє кохання гордо пронесеш.
Нам усміхнуться, наче очі, вікна
Нових кварталів молодих будов,
І блиск вогнів, і далина блакитна
Вестимуть нас у щастя, у любов.
Приспів.
Стрийський парк, 60-ті роки ХХ ст.
Микола Вінграновський. Повернення до Львова
I
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.
В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.
Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Моє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!
II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на сине, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному лузі
Як давно і недавно ти любила мене.
Як раптово в хвилини блакитношовкові, —
Іще рух! іще крок! іще подих грози! —
Зацвіли твої пальці першим цвітом любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози…
Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки…
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки…
На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-давно ти любила мене…
Площа Ринок, 1975-1980
Збіґнев Герберт. Моє місто
…Снилося мені що йду
з батьківського дому до школи
знаю куди прямую
зліва крамниця Пашанди
третя гімназія книгарні
видно навіть у шибці
кріз шибку голову старого Бодека
хочу звернути до катедри
краєвид раптом зникає
немає продовження
просто не можна йти далі
однак добре знаю
що це не сліпа вулиця
океан миттєвої пам’яті
підмиває руйнує образи
залишиться камінь
на якому я народився
щоночі стаю босий перед
закритою брамою мого міста.
Вулиця Личаківська, початок ХХ ст.
Марія Людкевич. Левеня із міста Лева
Левеня із міста Лева,
В нього мати королева,
Біля ратуші на троні
На залізному припоні.
На гербі Лев-батько гідно
Сім віків стоїть незмінно.
Левеня – воно ж дитина,
Звісна річ, у тім причина,
Що воно не скам’яніло
Ні душею, ані тілом.
Хоче гратись, пустувати
І зубами гризти ґрати.
І бруківкою кидатись,
І нікого не боятись.
На гойдалці в “Луна-парку”
Левеняті ох як жарко.
Пишна грива, очі сині,
Левеня щасливе нині.
Бо день міста в ріднім Львові –
І воно вже на значкові.
Той значок купила мати
Для синка Левка на свято.
І так гарно їм обом –
Левенятку із Левком.
Ратуша, 1950-1980
Дмитро Павличко. Львівський трамвай
Я слух душі розповиваю
І чую в пісні солов’я
Дзвіночок львівського трамваю,
Де їде дівчина моя.
Чи то в Словаччині, чи в Польщі,
Чи то в Китаї – диво див –
Співає той трамвай на площі,
Де він ніколи не ходив.
Там дівчина у мазепинці
Сидить у третьому ряду,
Та не виходить на зупинці
В тім краї, де на неї жду.
Проспект Свободи. Початок ХХ ст.
Андрій Панчишин. На площі Ринок
Стихає шум останнього трамваю,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі,
Годинник про години забуває
І бринькає мелодії старі.
Під музику, що лине з високости,
Простуючи закам’янілий стан,
Спішить Діана до Нептупа в гості,
Вже два століття в неї з ним роман.
Діані люто заздрить Амфітрита,
Тому що літо, осінь чи зима,
Сама в фонтані змушена сидіти,
Бо кавалєра гідного нема.
Колись вона з Адонісом ходила,
Згодив би ся і він кінець кінцем,
Але ж тоц батяр чоловічу силу
Всю до останку виморив винцем.
Два леви, що нам Ратушу пильнують,
Занюхали конячий теплий слід,
Довкола площі бігають, полюють —
Кентавра хочуть з’їсти на обід.
А третій лев маленький, наче мишка,
В задумі сиві крила опустив
І втупився в якусь грубезну книжку,
Мабуть, макулатурний детектив.
Почувся голос першого трамваю,
Забава припиняється в ту ж мить:
На постаментах леви завмирають,
Діана, спотикаючись, біжить у свій фонтан.
Над сірими дахами гаснуть зорі
І дряпає бруківку помело,
На площі Ринок все, як було вчора,
Так, начебто нічого й не було.
Площа Ринок. Часи Австо-Угорщини
Василь Симоненко. Український лев
Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів.
Є міста – ренеґати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти,
Божевільно байдуже облизують ґрати
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло –
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.
Сивий Львове, столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій,
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славутич легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.
Пам’ятник Адамові Міцкевичу. 1950-1960
Андрій Содомора
Незглибна часу таїна…знимки старого Львова…
З ріки стрімкої виловлена мить…
У чорно-білім, крізь сльозину, – гама кольорова,
Коли теперішнє – душею зрить…
Джерело
